Перекази та легенди села Підяркова

 
 

Перекази та легенди села Підяркова




Під'ярків... Село під ярами має свою давню історію. Друга найвища точка між Уралом і Карпатами розташована біля Підгородищ, а туди нам «рукою подати». Природа створила чудові умови для розведення і вирощування садів чим під'ярківці скористались і давно цим займаються. Надзвичайно цікавий краєвид відкривається перед очима, коли в погідну днину вийшли біля Стінки або на Сторожаю і подивились у напрямку Курович. Далеко видно. Були, мабудь, тяжкі часи, бо багато назв урочищ залишили для нас цю пам'ятку. Мене здавна цікавить краєзнавство. І тепер до нього я не байдужий, а ще більше мене захопила настияність і точність у виборі назв урочищ.
А з другого боку мене стривожило те, що багато під'ярківців не знають своєї історії, губляться назви і, щонайгірше, забуваються перека¬зи, легенди, пов'язані з селом. Це не стосується всіх, але, на жаль, багатьох.
Я вирішив зібрати все, що лишилось і передати його нащадкам.
Роботу розпочато із збирання стародавніх назв. Із зібраного складано словник, а також зроблено записи по черговості урочищ навколо села. Всі назви можна поділити на такі групи.
1. Історичні назви козацьких часів: Сторожня, Ваньківці.
2. Назви стародавньої міри землі, коли нашим предкам приходилось відвойовувати кланий родючих земель вид лісу: Лан.
3. Назви, які носять поетичність: Виргора.
4. Приналежність тій чи іншій людині поля, лісу і т.д.: Ксендзівів, Баськова долина, Кариів лісок. Таких назв багато.
Але є досить загадкові назви. Наприклад, урочище Царево з наголосом на перший склад. Де взявся цар у Під'яркові?
Інша досить цікава назва Глібова гора. Є переказ, записаний видстарожилів, який передає, що саме тут відпочивав князь Гліб, подорожуючи на захід (куди саме — переказ мовчить). Це той князь Гліб, якого потім церква визнала святим.
Якщо до цього додати, що нинішні два храми носять ім'я святих Бориса і Гліба, то хочеться вірити переказові, що саме так і було. Крім цього, у селі була дерев'яна церква, збудована 1635 р. Вона згоріла у 1908 р. через недогляд паламаря церкви, залишилась тільки дзвіниця. Може через це наші предки і освячували свої храми саме цим іменем, яке пов'язане з перебуванням одного із святих на цій горі. Трудно сказати щось незаперечне, але хочеться, щоб саме так і було.
Інший переказ твердить, що на цій горі були обидва князі Борис і Гліб. Прибули вони сюди з метою поширення християнства, але тут вже було християнство і святі не зустріли якогось жорстокого опору. Підтвердженням того є назва в честь перебування святих. Якщо б вони тут появились як вороги релігії, то навряд чи народ назвав би цю місцевість іменем своїх ворогів. А так Глібова гора, а потім і ім'я храмів є підтвердженням того, що святі Борис і Гліб були тут бажаними, потрібними.
Село має одну назву — Під'ярків. Вона підказує розташування села — під ярами. І дійсно північно-західна частина села лежить під ярами. Тепер вони не дуже шкідливі для мешканців села, але не такдавно це була досить неприємна небезпеки. Під час великих злив збиралась велика кількість води, яка шумними потоками прямувала в село. Під час такої зливи в 1965 р. водою було зруйновано господарський будинок, замулено і знесено багато містків. Тепер ці яри заліснені, вони зупиняють воду.
Але частини села мають свою назву: Ваньківці, Моріг, Фігура, Лан. Про кожну цю частину є свої перекази. В цій частині села, яка носить назву Ваньківців, першим поселився козак Ванько. Переказ розповідає, що саме цей козак ніс сторожову службу на горі Сторожня, а потім залишився тут жити. Є господарство, на місці якого стояло житло Ванька. Тепер там живе Вуглевич Василь, але ніхто не скаже: «Іду до Вуглевича». Корінний під'ярківець обов'язково скаже: «Іду до Козакових». Ще до нині старожили села пам'ятають діда, що жив на цьому місці і носив старовинний одяг.
Про ту частину села, яка носить назву Фігура є кілька переказів.
Один з цих переказ розповідає, що на цьому місці стояла скульптура фігура Матері Божої на горбку. Такий горбок біля роз'їзду доріг на Романів і Миколаїв є і по сьогоднішній день.
Інший переказ говорить, що саме тут козаки ставили фігуру з бочок. В самому нижньому місці вони ставили 5 бочок, на вис. — 4, потім 3, 2 і на самому вершечку бочку зі смолою. На випадок якоїсь небезпеки підпалювали бочку зі смолою, яка була сигналом біди. Це таке щось вірогідне, бо татари два рази спалювали село і саме ту частину, яка носить назву Фігура.
Третій переказ розповідає про те, що на цьому місці люди споруджували свій захист від нападу татар. Копали великий рів, створювали вал і називали це фігурою. Які б події там не відбувались, але назва цієї частини села є підтвердженням того, що тут відбувались страшні події з часів набігів на нашу землю незлічених поячищ завойовників. Протистояти їм можна було тільки організованою боротьбою, що й робили наші предки. Якщо Фігура і Ваньківці розташовані на горбистій місцевості, то та частина села, що називається Лан розташована на рівнині. Саме тут починаються підвищення, бо за ними на південь розташована Глібова гора, а на захід — Фігура.
Лан — стародавня міра площі землі. Переказують люди, що саме тут стародавні наші під'ярківці розпочали відвойовувати родючий ґрунт від прадавніх лісів. Нелегко давалась родюча земля в руки трударям. Але робота посувалась, хоч і не дуже швидко. Певна частина викорчованого лісу ставала родючою землею — годувальницею. Відвойована в лісу земля мала свою міру — лан. А тому, що таких площ в цій частині села було більше, то і її назвали Ланом.
Можна припустити, що ця частина села разом з її назвою дуже давня, бо викорчовування лісу, перетворення цієї землі на родючий ґрунт справа довга і нелегка. Тим більше, що знаряддя праці, якими користувались тодішні мешканці села, дуже примітивні. Але, напевно, мисливство вже не могло задовольнити людей в продуктах харчування і треба було переходити до землеробства. Чим і зайнялись наші предки.
Бабині соки — єдина приказка, яка виникла в Під'яркові. Почути її можна тоді, коли зійдуться давні під'ярківські друзі. За довгими приємними спогадами про різне настане час, коли господиня запропонує своїм гостям домашнього консервування і з усмішкою на устах запропонує: «А тепер ще бабиних соків». Обов'язково згадають бабу Марину, яка їздила до «Прусів» і там навчилась робити просте консервування: засипати вишні цукром.
Це було у XIX ст., ніхто ще цього не робив, а сік з вишні був дуже тоді дивного смаку і тільки у баби Марини. Ось так і побутує ця приказка вже біля 100 років. Давно немає цієї жінки, ніхто точно не знає, де вона жила, а приказка, як бачите, живе до нині.
Про жорстокі набіги татар на Під'ярків свідчать не тільки архівні документи, а й легенди, які збереглись до нашого часу.
Одну з них записано від Івана Багрія, якому у 2000 р. було 87 р.
Ця легенда така.
В селі було весілля. Щаслива молода пара урочисто переступила батьківський поріг. Мати і батько за народним звичаєм окропили молодих свяченою водою і тільки хотіли запросити гостей до весільного столу, як почувся тривожний дзвін. Люди відчули небезпеку і висипом на вулицю. Розлючливий крик: «Татари!» — підтвердив те, чого люди не сподівались. Всі кинулись шукати захисту. Але було надто пізно. Молодий тут же загинув від шаблі татарина. Молода кинулась захищати своє щастя, але була схоплена і скручена бородатим татарином. З розпачливим криком: «Боже, рятуй мене!» — молодій вдалось вирватись від свого гнобителя. Вона бігла до найближчого захисту — великого болота. Але побачивши, що погоня не відстає, вона з розгону стрибнула у болота. Дівчина втопилась, але в руки татарам не далась. Тільки вінчальний вінок сплив над тим місцем, де загинула молода.
На слідуючу весну на цьому місці виросла калина. А люди назвали її дівчина-калина.
Переказ періоду визвольних воєн українського народу проти поляків в 1918 р.
На старому цвинтарі є могила невідомого січового стрільця. Документи підтверджують, що саме тут стояла перша лінія січовихстрільців. Дальше на Романів до Кищич стояла так звана романівська «залізна сотня» (97 романівців, які йшли добровольцями у січові стрільці). Штаб стояв у Куровичах. Поляки наступали з Підсосхова. Січовики бачили, що вони ведуть себе дуже вільно, мабуть, знали, що у наших майже не було снарядів і патронів.
Так ось саме в цей час в хатах біля цвинтару появились два січовики, які несли тяжко пораненого бойового товариша. Поляки вже близько. Тому вони звернули в одну хатину, в якій жила самітня жінка і попросили, щоб залишила в себе пораненого, а потім вони повернуться і заберуть його. Жінка погодилась на це, бо її син також воював десь у січових стрільцях.
Але рана була смертельна і хлопець помер, жінка поховала його на цвинтарі. А тому, що її син не повернувся з війни і вона не знала, де його могила, вирішила поставити на ньому пам'ятний хрест з такою надією, що може хтось поставить хреста і на могилі її сина.
Ім'я цієї жінки, ні ім'я хлопця, що загинув, на жаль, не збереглось.
Славилось село своїми голосними співаками. До нині збереглись сім'ї, в яких співають всі. Якщо людина співає і бачить в тому потребу, вона мусить палко любити цей великий духовний скарб, бо піснею можна передати і радість і біль, смуток і надію. Отже, пісня без любови до неї просто не може існувати.
Ось про таку любов до пісні розповідає одна легенда.
Жила в селі бідна вдова, в якої було багато дітей. Злидні не виходили з хати. Єдиною розрадою у біді була пісня. її співали вдовині діти, щоб розрадити душу, позбутись хоч на хвилину думок про нестачі. Так і жила сім'я, бідуючи, але співаючи.
Короткий вік в людини. Нерадісні дні минали, змінюючи один одного і майже нічим не відрізняючись. Та захворіла вдова і відчула, що прийшов час залишати цю землю.
Зібрались діти біля тяжко хворої матері і вона звернулась до них такими словами: «Діти, скоро мене не стане. Не маю вам щось дати, бо нічого з багатства в мене немає. Але, діти мої, я ще маю одну пісню, яку берегла для вас на останок. Тому свій материнський дар — ііісню, я вам заспіваю». Заспівала мати дітям і померла.
Як і в кожному селі, так і в Під'яркові, є різні люди по характеру, темпераменту, по любові до праці і т.д. Найбільш примітних своїх односельчан люди наділяли похвалою, інших, навпаки, хотіли якось під¬правити.
І ось що розповідають про одного з таких під'ярківців, який виділявся серед інших чимось незрозумілим. Він був господар, жив з жінкою, але дітей у них не було. Працювали обидвоє щиро, а з тієї праці не дуже мали прибуток. Ніяк немогли зрозуміти причини. Грошей не пропивав і не мав. І ось одного разу він сказав до жінки, щоб наготовила пшениці, він завезе до Бібрки продати і дещо купити з потрібного.
Так і зробили. Як же жінка була здивована, коли її чоловік, повернувшись з ярмарку, купив собі... що б ви гадали? А він купив звичайну механічну іграшку чортика. Жінка аж руками сплеснула: «Оцього тільки нам ще й бракувало!»
Але чоловік завів пружину іграшки, чортик почав вимахувати хвостиком, висоплювати язика і показував інші чортячі витівки.
Саме в цей момент прийшла до хати сусідка. Коли вона побачила щось «нечисте» (саме так вона сприйняла іграшку), почала хреститись і задкувати до сіней.
Ось тут осінила думка господаря і він зрозумів, що на цьому можна щось скористати. Звертаючись до сусідки, він ніби все знаюча людина заявив: «Не втечеш, сусідо, від нього. А щоб визволитись від нечистого, мусиш мені відробити два дні у жнива». Щоб спекатись нечистого, вона погодилась на таку умову.
Таких людей, що відкуплялись від нечистої сили, а працювали нацього господаря, було багато.
Господарка його поправилась, доходи стали річкою текти. Іграшка виконувала свою роль якнайкраще.
Але постарівся цей чоловік. На старості йому заговорила совість і він зібрав своїх односельчан, щоб хоч на останок вибачитись перед ними. Він їм розповів все, як було і на доказ своїх слів сказав, що це іграшка, її можна розібрати і викинути.
Але не тут-то було. Піднявся лемент і плач з просьбами не робити цього, не накликати біди на село. Так і не повірили люди у справедливе каяття односельчанина.
В селі є багато полів, які нагороджені благородними іменами. Сторожня, Вернигора, Глібова гора і багато інших. Це говорить про те, що люди відчували в тому щось своє, яке допомагало їм у нелегкому житті.
Але є поля, які викликали в людей щось негативне і ще відбилося у назві. До такого поля слід віднести Куцьке поле. Якщо йти по тому шляху, що народ не хотів згадувати нечисту силу по імені чорт, а називав його Куций, то стане зрозумілим, чиє це поле. Що ж спричинилось до такої назви?
Ось одна легенда Господар вів коней на пасовисько вночі. Шлях йому пролягав саме через Куцьке поле. Раптом він побачив ліс, якого там не повинно бути. Виникла потреба об'їхати цей ліс. Чоловік з кіньми цілу ніч об'їздив цей ліс, а на ранок виявилось, що це копиця сіна. Господар разом з кіньми цілу ніч товклись довкола копиці, втоптали добру дорогу.
Інша легенда.
Прийшов Іван рано до сусіда. Цей сусід був дуже здивований, бо Іван був весь забризганий болотом.
—Що сталося? —запитали його.
І він попросив сусіда піти з ним саме на Куцьке поле, на якому він витовк круглу доріжку, мандруючи нею цілу ніч. Ось де він так вивалявся болотом.
Сторожня. Вимовляючи цю назву, кожний під'ярківець відчуває свою причетність до історичних подій, які тут мали місце.
Якщо піднятись на Сторожню у погідний день, то відкривається чудова панорама Глинянської золотої долини. Видно Львівську телевізій¬ну антену на Високому замку, відкривається з синьої далечі села на рівнині: Солова, Куровичі, Миколаїв, Печенія і т. д.
Сам Бог велів на цьому місці стояти на чатах і сторожити пильним оком від ворогів. А їх було багато. Ось саме тут, на Сторожні, стояли козаки і пильнували, сторожили. Звідси і пішла назва Сторожня.
Тут же допитливі хлопчаки прислухаються до плюскоту підземної річки і будуть доказувати, що саме в цьому місці річка пішла під землю, там вона і до нині тече, а «вхід» її під землю закладеним ось цим великим каменем-плитою. Це говориться так впевнено, як певне те, що після ночі має бути день. На Сторожню йдуть з задоволенням.
Є досить загадкова, назва поля Царева долина або Царево, з наголосом на перший склад — Царево. Мені здається, що наголос «перейшов» на перший склад у Під'яркові, бо він повинен би бути на другому складі — Царево, чиє? ось аце — ево підказує власність даного поля. Очевидно, був цар, присутність якого тут, на наших теренах, є досить загадковою. Але ж народний переказ твердить, що був цар, ще й називався Груш. Є таке поле, яке до нині називається Грушева (чиє?). А дальше йдуть детальні перекази про назви цих полів. На Царевій долині паслися коні, на Парубоцькому жили царські слуги, парубки. Назва Конюшня говорить про те, що там були царські стайні, конюшні, господарські будинки. Отже, назви Царево, Грушова, Парубоцьке, Конюша об'єднуються територією за місцем пересування царя.
Слово «конюша» в нас не вживалось до тих приміщень, де стояли коні. Частіше це називалось стайнею.
Інший переказ є про дві долини, які тепер називаються Конюша і Царево.
Коли їхав цар через наше село на війну, то став відпочивати на двох полях. На однім поставив коні, а на іншому розташувався сам із своєю прислугою.
Коли відпочинок закінчився, цар приїхав у село, взяв кількох людей, повів їх на це місце, де відпочивав і наказав їх назвати Царево і Конюша.
Переказ не залишив бодай натяку про те, на яку саме війну їхав цар, де відбувалась ця війна. Але людська пам'ять зберегла цей переказ, то і це вже добре. Спільним, на нашу думку, є головний персонаж цих переказів — цар, який, можливо, таки тут був.
Великими болотами було те місце, де внизу стоїть церква. Воно було настільки великим, що навіть татари обминали його і йшли далі на Романів, Коцурів, Звенигород.
Переказ доносить до нас відомості про те, що в Кищичах живасім'я, яка носила таке прізвище — Кищицький. І по сьогоднішній день є кілька сімей в селі, які мають своє прізвище, але стародавні Кищицькі збереглось за ними по сьогоднішній день.
Розповідають старожили, що на цьому полі під час оранки зустрічали люди рейки, уламки цегли, що підтверджує розташування житла на цьому місці.
Наша верба і тут залишила після себе назву поля — Верблє, бо поле було обсаджене вербами.
Є долина, яка називається Глибока. Вона розташована серед орбів і якщо стояти на котромусь горбі, то ця долина в глибині, або Глибока.
Про Болото є своя легенда. Воно таки було болотистою частиною під'ярківської території, обсаджене вербами. Там було також два ставки, їх називали мочулями. В них мочили льон, коноплі, які потім йшли на виробництво ниток, полотна. Так ось в цій мочулі втопилася дівчина, яку зрадив хлопець. Вона була вдіта в національний одяг, на голові мала сплетений вінок. Вінок сплив на воду.
В саму обідню пору дівчина появлялася з води, надягала вінок і запрошувала всіх на весілля.
Мочуля, в якій втопилася дівчина, була дуже глибокою, ніколи ніхто не міг дістатись дна. Навіть пара биків втопилася у цій безодні і вийшли аж у Куровичах.
В Кищичах відбувались також досить дивні події, які наводили жах на людей. Розповідають про панів у фриці, які могли пригостити сигаретами, а по їх від'їзді людина бачила на своїй долоні звичайний кізяк. Або стареньку бабусю на одній ніжці, що швидкими рухами збирала росу.
Не забували наші предки про богинь (так називали польових дівчат). Вони були вдіті тільки у спідниці, решта тіла була прикрита волоссям, ноги босі.
В Баськовій долині (біля Підсоснова і нашою Фігурою є долина, подібна на трикутник) по зелених святах відбувались ігрища злих духів. Тут збирались русалки, відьми, відьмаки, водяні. Вони мали свого вожака. Всі ці події відбувались на русаліїв день.
Звичайно, люди боялись того місця, обминали його.
І сьогодні, стверджують старожили, якщо добре вслухатись, то саме в той день можна почути музику, брязкіт чогось невідомого. Під'єярківські богині — це щось своєрідне з міфології села. Вони появлялись окремим людям. Вони чіплялись пияків. Саме про такого Кубу, любителя оковитої, розповідає легенда про його зустріч з дивнимибогинями. Вони не були злими, нічого не шкодили, але й не допомагали. Хіба може допомога була в викоріненню пияцтва, бо тверезі їх не помічали.
Такі легенди почула і записала п. Карпа Катерина Семенівна, молода ще жінка, але цікавиться історією села.
Ці легенди вона переказує так, ніби все це бачили і зустрічались з дивними істотами жителі Під'яркова, бо кожну з легенд вона починає приблизно так: «Мені розказував дід, а дідові прадід, що він бачив»;..
Про давнє поселення під'ярківців розповідається таке. Дуже давно на цьому місці, де тепер розташоване село, ніякого житла не було, ніхто тут не жив. Наші предки селились не під горбами і ярами, а внизу. Цю територію тепер називають Підкаміна. Через сучасне розташування села проїжджали цигани і тут вони отаборились під ярами. Напевно їм сподобалась місцевість і вони почали жити. Люди ж почали називати їх циганами з під ярів. Але на рівнині жити нашим людям було досить небезпечно, бо полчища татарів і турків не обминали їх. Природного місця сховку для людей не було і тому вони вирішили залишити долину і перейти у більш безпечне місце. Хоч воно було зайняте циганами, але вони були не войовничими, а мирними людьми. Тому й жили разом під ярами.
Так з цього часу і називається село під ярами, а потім і закріпилась сучасна назва Під'ярків.
Назва Копані пішла від того, що панські кріпаки змушені були копати панові поле, бо орати його панові було не вигідно.
Поле, яке називається Мушіївка, було власністю єврея, який називався Мушій.
Цікавий переказ зберігла пам'ять п. Багрія Івана, про назву За барана, яка передає, що жив дуже багатий чоловік. Він займався розведенням овець, мав понад тисячу баранів і випасав їх саме на тому полі, яке люди назвали За бараном.
Назва Померки відноситься до кріпацьких часів. Кріпаки працювали на «померках», тобто на поміряних ділянках землі. Хто працював більше, тому пан і наділяв більше або намірював більше.
Під'ярківцям доводилось захищатись не тільки від ворогів, але і від природної стихії. Про це говорить назва За греблею. Від сильних злив замулювало родючий ґрунт. Щоб протистояти цьому, люди змушені були будувати греблю. Так і назвали відвойовані землі За греблею. По більшій кількості дерев, які росли на полях ці ділянки так і називались: Липник(багато лип), Дубник (багато дубів).
Збереглась в пам'яті людей так звана пацифікація (1935 p.). Поляки робили подвірний обхід. За знайдену книжку українською мовою карали страшно. Так викорінювея будь-який дух національної свідомості.
Саме побиття відбувалось у стодолі Русинів. На жаль, що це приміщення було вибране спеціально, бо вуличне прізвище господаря було Русин, а це для поляка було великою образою. До українця була кличка «ключі», «бидло», а про те, що він українець, треба було забувати.
Побої люди сприймали з образою і навіть з протестом. Силою протистояти озброєним жовнірам люди не могли. Але Дацко Іван, який був жорстоко збитий, ледве прийшов додому. Його хата стояла біля дороги і коли поляки повертались з екзекуції і йшли повз його хату, то побачили, що у вікні сидить окровавлений побитий Іван, обернений оголеним задом до кривдників. Натяк, думаю, зрозумілий кожному.
В той же час поляки частково знищили бібліотеку читальні «Просвіта».
Отже, перекази і легенди, які вдалося зібрати і записати — це оригінальні усні народні твори, зміст яких відображає як далеке, так і близьке наше під'ярківське життя. Якщо вдумливо придивитись до них, то можна поділити на такі, що відображають:
1. Велику любов до рідного краю, щирий безкорисливий патріотизм. До них слід віднести перекази про Сторожню, Фігуру, про матір, єдиний син якої загинув в боротьбі за волю України, а мати ставить хреста на могилі зовсім невідомого січовика з надією, що може хтось зробить те саме на могилі її сина. Мати мужньо переносить тяжку втрату, не вимагаючи нічого від нікого, а за свої мізерні достатки ставить пам'ятник. Хіба це не повчально для нас, для наших нащадків?
2. Перекази, які показують розуміння величі християнської релігії, бо місце відпочинку святих Бориса і Гліба названо їх ім'ям, і храми освячували в їх честь.

3. Розуміння великого значення народної пісні в житті людини. Саме цей переказ, коли мати перед смертю дарує дітям пісню, мене схвилював дуже. Якою ж треба бути великою патріоткою, щоб зробити саме так в останню хвилину свого життя.
4. Тяжку працю на землі наших предків від найдавніших часів. Це відвойовування клаптів родючої землі від лісів (лан), оберігання вже відвойованої землі від наводнень (За греблею), тяжку працю кріпаків (Копані, Підкопані). Чуємо в легендах і переказах про тяжке татарське лихоліття, про зруйноване село.
5. Не облишили легенди показу вірності у любові молодих людей (Дівчина-калина, Болото, Могулі).
6. Не обійшлось у цій творчості без дії злих духів, нечистих сил (Куцьке поле, Баськова долина, Богині). Воно і не могло обійтись, бо вже в нашому житті складається з протилежностей. Є в нас правий і лівий бік, є добро і зло. Так воно було з давніх-давен. І хай це зло називалось русалкою, богинею чи якось інакше, все одно його боялись, його не хотіли бачити, в ним зустрічатись. Сюди ж слід віднести і хитромудрого господаря, який розбагатів на іграшці чортика, хотів покаятись перед людьми, але ж...
Є в Під'яркові і інші види народної творчості: пісні, казки, загадки. Але вони не суто під'ярківські, їх можна зустріти в інших місцях, тому на цьому детально не зупиняємось. Мене зацікавила урочища Щуриха. Якихось переказів чи легенд про цю місцевість я не зустрів. Знаю, що таку» ж назву має урочище в Романові. Чомусь на думку спадає слово пращур. Адже замість виразу «прадавні родичі» ми кажемо «пращурі». А де жили пращурі, там і було щуриха? Може ще десь вдасться щось знайти про цю назву, тоді і краще проясниться.
В 60-70 pp. XX ст. мене зацікавили монети, але знайдені тільки на території села. І ось коли я розпочав таку роботу, то виявилось, що тут були монети ще XV-XVI ст.. В селі було знайдено скарб монет, який зберігається у Львівському історичному музеї: з цього можна зробити висновок, що Під'ярків мав торговельні зв'язки з давніх часів.
Заслуговують на увагу перекази і легенди з того погляду, що наші давні прародичі мали добрих організаторів і вмілих майстрів. Побудувати греблю для захисту полів від наводнень. Не могла це зробити одна людина, хтось мусів обдумати, переконати інших в потребі такої роботи.
Вибрати місце для найкращого спостереження, якою стала Сторожня, треба було добре орієнтуватись у військовому мистецтві.
Легенда про дівчину-калину говорить нам про те, що народні обряди існували з незапам'ятних часів. А це ж була своя культура, своє мистецтво. Досить подивитись на стару дзвіницю, яка побудована приблизно в 1635 р. і стане зрозумілим, які майстри мусіли бути, що ця будова стоїть по сьогоднішній день. Скільки століть, скільки всяких воєн, природніх катаклізмів вона пережила, а майстерність давніх будівничих дивує по сьогоднішній день. Можна визначити приблизний час виникнення легенд та переказів. Звичайно, це дуже умовний час, ніхто не береться сказати року чи століття, але передані події можуть бути орієнтиром хоч приблизного
часу.
Всі назви, які показують власника того чи іншого поля, дебрі чи урочища могли виникнути тільки після скасування кріпацтва, бо кріпак не міг володіти землею. Про саме кріпацтво, яке тут було скасоване в 1848 розповідають ті назви, які були створені в час існування кріпосницької
системи.
Період татаро-монгольської навали також має свої легенди і пере¬кази.
Найдавнішими були, мабуть, назви типу Куцьке поле бо біди були завжди і вони дуже давні». Сюди можна віднести і ті легенди, в яких розповідається про русалок, богинь і т. д. Все це дуже приблизне, але хоч якийсь орієнтир в часі все ж можна знайти.


Создан 25 июн 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 

сайт саппортерів Карпати Львів moskaliv.net Пиши українською Націоналістичний Портал РЕАКТОР Націоналістичний Портал Тут спілкуються українськоюОрганізація „Патріот України”Погода в Україні
plentyof fish homepage counter счетчик сайта
Besucherzahler Justsayhi
счетчик посещений
You are now marked on my visitor map!


Visitor Map
Create your own visitor map!
Сайт вболівальників ФК Карпати